У лікарні Володимира віднедавна працює новий лікар, який переїхав сюди із блокадного Маріуполя. Він – анестезіолог з 20-ти річним досвідом роботиа також завідувач однієї з тамтешньої поліклініки.

Сергій Хуружий тепер допомагає людям в ТМО Володимира й адаптується до життя в новому для себе місті, пише інтернет-видання “БУГ”.

Лікар розповів про роки роботи в лікарні при металургійному комбінаті Маріуполя, поділився болючими спогадами про пережиті й побачені бомбардування та обстріли рашистами рідного міста й висловив свою думку щодо того, чому орки зараз стирають Маріуполь з лиця землі.

Сергій Хуружий 20 років пропрацював завідувачем відомчої поліклініки при металургійному комбінаті Іліча та заодно анестезіологом. Медзаклад, який він очолював, займалася обстеженням і лікуванням працівників комбінату, зокрема, металургів.

Лікар розповів, що впродовж кількох останніх років, місто, яке хоч і було за 20 кілометрів від “лінії розмежування”, значно розвивалося, багато чого будувалося і ремонтувалося. Жителі Маріуполя, за його словами, відчували себе захищеними, адже на в’їзді в місто стояв надійний блок-пост військових ЗСУ.

Однак, 24-го лютого все змінилося. Вибухи стали інтенсивнішими, гучнішими і ретельнішими. А потім і взагалі настільки постійними, що люди навіть звикли до них і почали сприймати, як щось звичне, наприклад, як дощ. Три тижні сім’ї лікаря довелося жити в підвалі, вийти було практично не можливо, адже був величезний ризик загибелі.

“Мені сестра о 6-й ранку 24-го лютого подзвонила і сказала, що напали росіяни і почалася війна. Вночі був дуже великий інтенсивний автомобільний рух містом. Цього дня я пішов на роботу, бо наша поліклініка ще працювала. Ми жили на лінії фронту і звикли до бойових дій, змирилися якось з цим. Але наприкінці лютого місто почали обстрілювати частіше, ретельніше й прицільніше. І коли 28-го лютого я чергував в реанімації, то ми вже спускалися в бомбосховище лікарні.

Рашисти з Криму через Бердянськ підійшли до Маріуполя, гранатами та ракетами прорвали оборону і 28-го лютого закрили кільце, оточивши місто повністю. Вже з 1-го березня окупанти почали обстрілювати житлові квартали. Спочатку градами, до яких ми настільки звикли, що сприймали, як звичайний дощ. А вже потім авіаракетами.

Ми сиділи в підвалі свого будинку. На третьому поверсі в мене там була мама тяжко хвора і ще щось треба було їсти й пити, то ми час від часу ходили додому. З часом ми вже вивчили розклад градових обстрілів і орієнтувалися на нього”, – пригадав Сергій.

Він розповів, що окупанти знищували градами в місті практично все: будинки, автівки, що стояли біля них, медичні й навчальні заклади, заводи і підприємства.

“З нами у підвалі було людей сто, то постраждав лише один чоловік, який вийшов покурити біля під’їзду. Його шкіру посікло осколками скла, яке посипались з вікна будинку після обстрілу градами.

Але на навколишніх територіях було пряме попадання в житлові будинки. На дорогах вже почали з’являтися трупи людей. Родичі спочатку ховали їх біля своїх будинків, наприклад, на пісочницях. Там де могли, бо ж не їздили маршрутки й ніщо не працювало. Й перебувати довго на вулицях було небезпечно, бо можна було загинути.

Потім окупанти почали запускати авіабомби, мінувати території міста й навіть пускали фосфорні бомби. Багато заводів і підприємств наших просто зрівняли із землею”, – зазначив лікар.

Під час розмови Сергій пригадав й жахливу долю своєї лікарні, в якій пропрацював 20 років. На початку війни вона була забезпечена усім необхідним обладнанням, киснем і генератором. Однак, аби убезпечити лікарів і пацієнтів, поліклініка працювала, надаючи лише ургентну допомогу.

Лікарі, які жили поблизу медзакладу, утримували його до 16-го березня. Поки це було більш менш безпечно. А потім у триповерхове відділення хірургії кинули бомбу і біля 50 захворілих працівників металургійного заводу загинули.

“Я після 28-го лютого більше не чергував, бо не міг добратися до лікарні. Там мені треба було кілометрів 12 добиратися від моєї домівки до лікарні. Лікарі, які жили поблизу медзакладу нашого, приймали людей і тримали лікарню десь до 16-го березня. Потім вони всі роз’їхалися, бо не залишилося в них ніяких ресурсів і стало дуже небезпечно.

Це був жах, бо не було ніякої координації й не було жодного зв’язку. Одна бомба потрапила у триповерхову будівлю, де була хірургія. Біля 50 людей загинули. Вони були в підвалі, але це їх не врятувало, бо лікарня була старого типу, підлога дерев’яна. І в інші корпуси теж потрапляли бомби”, – наголосив медик.

За словами лікаря, його родина вирішила виїхати 16-го березня, коли остаточно зрозуміла, що жити й працювати в Маріуполі стало неможливо. Їхали в Запоріжжя через окуповану територію, проїжджаючи чимало ворожих блокпостів. Їхати довелося навіть через заміноване поле.

“Десь після 15-го березня з’явилась можливість виїхати з міста. Бо раніше окупанти не дозволяли цивільному населенню покидати місто, тримали людей у заручниках. А потім 16-го березня перша колона автомобілів, на свій страх і ризик, виїхала з міста. І я в тому числі. Поїздка пройшла нормально.

На блокпостах перевіряли документи й пропускали. Можливо, відіграло роль те, що зі мною в автомобілі було п’ять жінок. Лише на одному посту довелося стояти цілу ніч в черзі, аби в нас перевірили документи і пропустили далі”, – зауважив Сергій.

Однак, в поїздці стався випадок, який міг перекреслити усі плани щодо виїзду на безпечну територію, – в автівці згорів акумулятор. Але, завдяки небайдужим людям, його вдалося замінити і продовжити поїздку.

У Володимир лікар вирішив їхати, бо сюди трішки раніше прибув його племінник і орендував тут квартиру. Тож була можливість забезпечити житлом свою сестру і тяжко хвору 85-річну маму, які їхали разом з Сергієм.

“У Володимир я переїхав зі своєю сестрою і хворою 85-річною мамою. Сюди раніше переїхав син моєї сестри, мій племінник. Він зі своїм другом виїхав з Києва, який саме тоді обстрілювали, і орендував тут житло. Я їхав в нікуди.

Мені треба було до нього привести мою сестру, його маму і відповідно бабусю, мою маму. Я прийшов зареєструватися, як переселенець і мені запропонували тут залишитись жити. А в мене все одно більше не було ніяких планів. Лише хотів залишитися в Україні, за кордон виїжджати не хочу”, – поділився медик.

Щодо того, чому саме Маріуполь найбільше страждає від війни, його практично зрівнюють із землею.

“По-перше, путін – людина з хворою, ненормальною психікою і коли Маріуполь в 2014 році перестав сприймати його політику і твердо вирішив бути в Україні, то він міг зненавидіти це місто. І друга версія: в місті дійсно було дуже багато проросійських людей, які навпаки хотіли й чекали приходу росії і прагнули, аби Маріуполь віддали їй. Серед них навіть було багато моїх знайомих”.

Лікар вважає Володимир сучасним містечком, яке розвивається і розбудовується. Тож планує тут залишитися. Хоча, зізнається: дуже хочеться додому, але повертатися вже нема куди. Маріуполь фактично знищений. Будинок Сергія теж.

ЗАЛИШТЕ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Введіть своє ім'я тут