Ґендерні студії входять до числа актуальних дослідницьких тем сьогодення. Особливо цікавим і не до кінця вивченим у цьому контексті бачиться становище жінки у ранньому Новому часі.

Про це пишуть Хроніки Любарта.

Дорослішання дівчинки, взаємини у сім’ї (родині), відносини з чоловіком і його родиною у дошлюбний період і час заміжжя, ставлення до дітей та їх виховання, поведінкова стратегія після смерті чоловіка/ розлучення/ у наступному шлюбі, емоційні складові повсякденного життя позитивного і негативного характеру в ретроспективі 500 років – усі ці питання важливі на шляху пізнання історії України загалом і Волині, зокрема.

До розряду емоційних потрясінь, що їх зазнавали представниці жіноцтва, відносять моральні, тілесні й фізичні ґвалти – образа честі, побиття, зґвалтування тощо. Зґвалтуванням у ранньому Новому часі вважалося примушування жінки до статевого акту з допомогою сили чи морального тиску. Злочин вважався дійсним у разі крику жертви під час нападу насильника, невідкладного засвідчення в судді «сліду» від насилля трьома очевидцями перед міськими урядниками. Карали за доведений злочин відрубуванням голови мечем. Траплялися, утім, і випадки застосування інших покарань. На польських теренах траплялися приклади кари за ґвалт через четвертування, побиття києм, вигнання з міста. Якщо незаміжня панна згоджувалася стати дружиною свого ґвалтівника – смерті вдавалося уникнути.

Жертвами насильників здебільшого ставали жінки з недостатньо захищених верств населення: служниці, міщанки, селянки. Чимало злочинів відбувалося за межами міста – у луках, полях, на дорогах, де ґвалтівник міг безперешкодно вистежити свою жертву і де та найменше могла розраховувати на допомогу. Часами за незгоду й пручання дівчину (жінку) лиходій убивав, воліючи таким чином, приховати сліди свого злочину. Сексуальне насилля над підданими-служницями чинили їхні працедавці. Ініціаторами наїздів на будинки-маєтності, під час яких здійснювали зґвалтування, часто ставали шляхтичі. Вони, як і жовніри та інші представники військового стану, вбачали у насильстві звичне буденне явище.

Актові документи другої половини ХVI століття зафіксували випадки сексуального насилля над жінками на теренах Володимирського повіту Волинського воєводства Речі Посполитої. Так, 2 червня 1578 року до ґродського уряду Володимира зі скаргою на ґвалтівника свої доньки Овдоті звернувся міщанин Григорій Василевич. Чоловік жалівся на королівського ротмістра Станіслава Пенкославського. У його підпорядкуванні знаходився лиходій, який причинив шкоду дівчинці. Хто ця особа – належало з’ясувати. Г. Василевич перед урядниками переповів обставини скоєння ґвалту його дитині. Овдотя разом з батьком мешкали при монастирі святого Онуфрія. Там вона доглядала за своїми двоюрідними братами й сестрами – дітьми спочилого у Бозі рідного брата скаржника, отця Павла. Злочинці навідалися до монастирської обителі вночі з понеділка на вівторок. Зловили спочатку священицького сина й, притиснувши до землі, душили, аби той не кричав і не завадив їм учинити задумане. Далі ґвалтівник впіймав дівчинку й «ґвалт дівочий їй вчинив і зґвалтував як собі хотів».

Батько зазначав, що дівчина добре розгледіла свого кривдника і стверджувала, що той був дуже молодим («ще бородою не обріс»). Міщанин волів попри все відшукати злочинця. Не бентежив його навіть емоційний стан доньки, адже серед наступних дій було засвідчення ґвалту перед сусідами і в замку. Ба більше – Г. Василевич повів дівчинку до очільника жовнірів, його милості князя, брацлавського воєводи і крем’янецького старости Януша Збаразького. Там скаржник в кооперації з князем та донькою влаштували очну ставку жовнірам, які на той час перебували у замку. Овдотя прискіпливо розглядала кожного вояку, однак свого кривдника посеред них того дня так і не впізнала.

Знайти ґвалтівника вдалося майже випадково. Батько з донькою ішли на володимирський Ринок і там, «на воротах в домі Волосовім, міщанина володимирского», дівчина запримітила лиходія. Ним виявився жовнір роти пана Пенковславського Станіслав Збишевський. Спостережлива Овдотя зауважила на військовику той самий одяг, який був на ньому в момент вчинення ґвалту. Особа злочинця була встановлена, відтак спільну скаргу батька й доньки було внесено до актів Володимирського ґродського уряду.

 

Ян Матейко. Польські жовніри ХVII століття

Ян Стен. Зґвалтування жінок-сабінянок, 1670 рік

Поведінка Овдоті у цьому випадку видається доволі сміливою й не зовсім характерною для більшості скривджених жінок досліджуваного періоду. Зазвичай, жертви насильників не наважувалися звернутися до суду через сором, боячись помсти, переслідувань, залякування. Дивує, що попри вповні виправданий емоційний шок й нічну пору, дівчина ідентифікувала не лише вік ґвалтівника, а й звернула увагу на його одяг. Імовірно, міщанка відчувала надійну підтримку й розуміння з боку батька, тому попри все воліла, аби кривдник був покараний.

21 липня 1578 року імена наступних жертв жовнірських ґвалтів стали відомі з тексту зізнання возного Яна Котельницького перед володимирським ґродським урядом про скаргу підляського стольника Станіслава Краєвського на слуг жовнірів Фронца Завиши, Марцина Венцковського, Павла Подоського, Павла Ґарлинського та жовнірів Жулинського і Войцеха Яковецького стосовно систематичного пограбування підданих Краєвського та зґвалтування слугами Жулинського і Яковецького кількох жінок.

За словами урядника пана Краєвського Грицька Конаховича, жовніри насилали своїх слуг на городи підданих, розташованих на володимирському передмісті Залужжі, випасали коней на замкових сіножатях, ламали огорожу з городів і домівок на дерево й палили у вогнищі. Вояки з роти вже згаданого у попередній справі Станіслава Пенкославського, здійснили напад на будинки з Кропивщини й зґвалтували трьох жінок – вдову Касицю, Марушку Савчину й Дарку Юскову. На цьому лиходії не мали наміру зупинятися, бо «шукаючи інших невіст і дівчат, по халупах з вогнем ходили і халупи запалили».

Пітер Брейгель Молодший. Бійка між селянами і вояками, ХVII століття

Грицько Конахович засвідчував ганебні дії перед возним і шляхтою разом із скривдженими жінками. Відтак знову спостерігаємо за готовністю й відвагою жертв свідчити проти злочинців. Йшлося, однак, більше про шкоди, завдані міським оселям, городам й спустошення водойм-саджалок тощо.

Жовніри не нехтували нагодою вчинити ґвалт і неповнолітнім дівчаткам. 9 березня 1584 року про випадок групової наруги над малолітньою  донькою Васка, підданого дружини Михайла Чорторийського з маєтку Грибовиця, свідчив возний Ісакій Долматський. За його словами, «дівчину недорослую зґвалтованую» скривдили пан Бозовський і Ян Видовський. Як видно, вояки, завдаючи мешканцям Волині кривд тілесного, психологічного й матеріального характеру, відчували себе практично безкарно. І в наступному, ХVII столітті, акти судових установ фіксують систематичні скарги на свавілля жовнірів у містах і селах Волинського воєводства.

Документація Володимирського ґроду містить справи, у яких про зґвалтування ідеться у контексті більш важливих, на думку позивачів, завданих шкод. Так, у травні 1581 року скаргу на уряді складав володимирський і берестейський наречений єпископ Мелентій Хребтович Богуринський. Духівник свідчив проти луцького зем’янина Михайла Михайловича Дрозденського. 4 травня 1581 року цей шляхтич здійснив напад на єпископських підданих, які мешкали на Воронківському ґрунті, в лісі, названому Моравсько. Там побив і зґвалтував Ульку Курилову, забравши у неї товстку (різновид жіночого головного убору) за 24 литовських гроші. Жінка також втратила хустку і пояс. Кожна із цих речей вартувала 5 литовських грошей. У Сенкової дружини Маруші, унаслідок побиття й змордування, відібрано сермягу (плечовий розгортальний однобортний одяг з грубого домотканого сукна) за пів копи грошей, хустку за 7 грошей, пояс з гольником (невеликий футляр для носіння дрібних господарських предметів і грошей), у якому було 20 литовських грошей. Ідентично Михайло Дрозненський, за скаргою єпископа, вчинив з іще чотирма дівчатами і жінками. Психологічний стан жертв духівника цікавив мало, адже він свідчив лише про відібрані предмети одягу та їхню вартість.

Про особливості сприйняття наруги над паннами, натомість, ішлося у двох наступних справах, що їх розглядали Луцький і Володимирський ґродські уряди, відповідно – 9 травня 1585 і 25 березня 1597 року. У першому випадку жертвою насилля стала служниця володимирського єврея Мордухая Ганна. Кривдником виявився князь Петро Полубенський. Він, під час судових рочків, вчинив погром єврейських будинків у Володимирі й зґвалтував дівчину, відвівши попередньо з єврейської оселі до власної господи.

Пізніше жертва ґвалту впізнала свого кривдника у присутності возних Володимирського повіту Дем’яна Мокренського, Ісакія Долматського й Михайла Голуба Сердятицького, а також чоловіка своєї господині, єврея Мордухая. Свідки зазначали: «Якож і вона, небога бідная, дівчина на імʼя Ганна, з великим страхом, соромом, жалем і плачем їм, возним, і багатьом шляхтичам на князя Петра Полубенського оповідала і знаки ґвалту насилля криваві показувала».

Часами ґвалтівники, бажаючи приховати свій злочин від соціуму, вдавалися до обіцянок скривдженій особі винагороди за мовчання. Як свідчить справа про зґвалтовану в Коршеві сусіднього до Володимирського Луцького повіту дівчину від 25 січня 1599 року, захистити честь чоловіка-ґвалтівника єврея намагалася його дружина. Жертвою нестримної похоті Юди Юсковича узимку в останній рік ХVI століття стала піддана шляхтича Матея Ростка Палажка Ковалівна. Вона походила із Росткової маєтності Дворець (сьогодні ‒ міська територія у районі Київського майдану в Луцьку) і була служебницею у домі згаданого єврея-орендаря в Коршеві. Там, за словами позивача, Юда силою взяв дівчину, позбавивши її цноти.

Рембрант ван Рейн. Шляхтич. 1637 рік

Палажка перед урядом переповідала усі деталі ганебного вчинку. Цитуємо слова жертви староукраїнською мовою в оригіналі: «Тот жид Юда у вεчор, у пятницу, кгды-м пошла до пивници хорεлку хотεчи сховати, онъ за мною убεг до пивницы, угон загасивши, зараз згвалтити хотεл. Там жε εсми εму ся лεдво оборонила и, кгвалту волаючи, утεкла. Онъ, мεнε близько дому своεго догонивши, у хлεв, губу мнε затулил, уволок и там нεпристоинε, кгвалтовнε и усилнε зквалтил и с панεнства моεго нεпристоинε злупил» («Той єврей Юда увечері, в пʼятницю, коли йшла до пивниці горілку заховати, за мною прибіг, вогонь загасив і тут же зґвалтувати хотів. Там ледве себе оборонила і утекла. Він мене біля дому свого догнав, у хлів притягнув, рот мені затулив і непристойно зґвалтувавши, цноти позбавив»).

Попри затулений рот, дівчина усе ж змогла сповістити про чинене їй лихо. Зрозумівши, що ґвалтівника от-от викриють, він почав утікати. Тоді-то честь горе-чоловіка і вирішила врятувати його законна дружина. За словами Палажки, єврейка, «взявши мене до хати, а ґвалту і знаків постерігши, сорочку на мені роздерла і ґвалтом зняла, в іншу мене одягнувши». Скривджена служебниця робила спроби оскаржити дії господаря на уряді в Луцьку. По дорозі до міста, у селі Полонній (нині – село Полонка Луцького району), єврейські слуги наздогнали й спіймали бідолашну Ковалівну, повернувши до Коршева. Там лиходій пообіцяв дівчині винагороду за мовчання. Гадаючи, що вона погодилася на таке залагодження справи, навіть привіз свою жертву до Луцька й відпустив. Палажка, однак, знайшла у собі достатньо мужності, аби з допомогою Матея Ростка засвідчити завдані Юдою Юсковичем шкоди.

Як видно, честь і добре ім’я чоловіка для єврейки у цьому конкретному випадку були важливішими, аніж кричущий факт подружньої зради. Пояснення, вочевидь, слід шукати у відсутності глибоких емоційних зв’язків у багатьох родинах раннього Нового часу, спровокованих поширеною смертністю серед дітей і дорослих, браком емоційної стабільності, епідеміями, війнами тощо.

Теза про найменшу захищеність дівчат-селянок перед шляхетським свавіллям знаходить підтвердження і на прикладі наступної справи про зґвалтування у Володимирському повіті від 25 березня 1597 року. Мельник із села Селець Кирик Ковалевич, підданий князівського подружжя Януша Заславського і Олександри Романівни Санґушківни, оскаржував ганебні дії пана Григорія Новоселецького. У ніч з неділі на понеділок, 16 березня, Г. Новоселецький разом із слугами й помічниками, здійснив напад на будинок скаржника, вибив двері до сіней та господи, вигнав усю челядь і зґвалтував Кирикову сестру Ганну. Ремісник просив перед урядом про возного, який міг би підтвердити факт наруги над дівчиною. Йому в пригоді став Щасний Злобоцький. Возний, після огляду селянки зазначив, що «бачив сестру його Ганну змордовану, сорочку в крові й ноги у неї подряпані…».

Таким чином, справи про зґвалтування дівчат і жінок у Володимирському повіті на Волині другої половини ХVI століття засвідчують загальні тенденції стосовно доволі частих випадків сексуального насилля над представницями недостатньо захищених верств населення – селянок, міщанок, служниць з боку шляхтичів, військовиків-жовнірів, роботодавців. Разом із тим, як видно із актової документації ґроду, жіноцтво означених теренів, попри пережиті страхітливі емоції від ґвалту, знаходили у собі сили свідчити супроти кривдників, шукати правди і справедливості. Імовірною запорукою таких дій бачиться підтримка рідних (як у випадку з Овдотею, донькою міщанина Григорія Василевича) та  шляхетська протекція (справа Палажки Ковалівни проти Юди Юсковича).

ЗАЛИШТЕ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Введіть своє ім'я тут